Жителька Києва та дружина військовослужбовця Тетяна Колісник поділилася досвідом, як це жити у столиці та виховувати дитину під час великої війни.
Маленькому Максиму, сину Тетяни 9 місяців.
Моя історія не трагічна. Але бувають дні, як сьогодні, коли земля тікає з-під ніг, – ділиться Тетяна в колонці Тexty.org.ua, – Я читаю новини.
Повністю зруйнований будинок, купа руйнувань по всьому Києву. Дев’ять убитих, понад сімдесят поранених, з них шестеро дітей…
Росіяни вночі запустили 145 «Шахедів» і 70 ракет по Україні. Плачу. Ноги німіють, серце калатає, дихання сповільнюється. Цілую сплячого Максима. Дякую всім богам на світі, що цього разу не ми. Відповідаю на повідомлення: «У нас все добре». Ще плачу і йду на кухню прибирати безлад, який створила під час сніданку.
Вночі бахкало, але в нас на районі було не дуже гучно. Я погортала телеграм, чи не летить часом до нас. Нічого страшного не знайшла, цьомкнула Максима в щічку і заснула. Зранку о 6:30 встала… Беру телефон, а там пів десятка повідомлень: «Ти як?»
У спокійні дні я читаю книжку чи дивлюся кіно, але в такі дні, як сьогодні, думаю про тих, чиє життя зруйнувала війна.
- Думаю про Ярослава Базилевича, чию дружину і трьох дітей вбила російська ракета.
- Думаю про Анастасію Федченко, чоловіка-військового якої вбили росіяни, коли вона була на останніх місяцях вагітності.
- Думаю про родину, двох дітей якої сьогодні вночі вбила російська ракета.
- Думаю про те, який це жах втратити все в одну мить через забаганку росіян змусити нас їх полюбити.
І мені просто страшно. Страшно, що я теж можу втратити все, що маю. І найстрашніше, що я цього не вибирала — вибір за мене роблять імперські маразматики в Москві та його Величність Випадок
Звісно, можна виїхати. Проте для мене це майже як втратити все, тільки в духовній площині. Тож поки що я лишаюся, але не виключаю будь-якого варіанта.
У цьому хаосі життя й трагедій завжди звучить тривога: повітряна і моя внутрішня. Вона ставить безліч питань. Що робити далі? Куди йти? Чи виїжджати? А яка ймовірність, що влучить у наш будинок? А яка ймовірність, що ми загинемо, якщо влучить? І так по колу. З дня в день. Уже дев’ять місяців.
До народження сина я не боялася смерті. Тепер боюся всього
Коли не прилітає, дякуєш і оплакуєш чужі трагедії, десь підсвідомо одягаючи їх на себе. І то тільки коли є сили. А тоді береш себе в руки й знову біжиш. Біжиш жити новий день і виконувати нескінченний потік завдань, бо ти дорослий і маєш дбати про цю грудочку щастя.
Пам’ятаю, коли росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охматдит». Максиму було вісім днів — ми лежали в Перинатальному центрі Києва
Він народився на два місяці раніше терміну з вагою 1630 грамів. Ось уже п’ять днів, як його перевели з реанімації в палату, де він лежав в інкубаторі втиканий крапельницями та підключений до CPAP (метод штучної вентиляції легень).
Тоді ми не реагували на тривоги, бо таку малу й слабку дитину небезпечно було вивозити з палати. Та що там казати, тоді я навіть на руках тримала його лише раз! Думала: «Невже росіяни поцілять у дитячу лікарню? Це ж геть по-скотинячому»
І так щодня. Іноді сили закінчуються, але ти згадуєш, що живий, і біжиш далі, сподіваючись, що черговий російський дрон чи ракета тебе омине.
І поки що оминають. Та чи довго нам щаститиме в цій грі на виживання, невідомо.