Це літо для співака YOGEN (Євгена Кілігіна) стало часом змін: артист запустив новий музичний проєкт KILIGIN — своє alter ego, назване справжнім прізвищем. Відверто говорить про дві різні енергії у своїй творчості, вчиться відпочивати без почуття провини, переосмислює поняття дому та родини після 24 лютого та зізнається, що більше не хоче відкладати життя на “потім”. У розмові — про музику, контроль, звичайні дні, любов, стосунки та те, що насправді залишається важливим.
— Яка подія цього літа стала для тебе визначною?
— Напевно, одна з найважливіших подій цього літа — я запустив свій новий проєкт, своє alter ego — KILIGIN. До речі, це не вигадане сценічне ім’я — це моє справжнє прізвище.
Для мене було важливо розділити ці два музичні світи. YOGEN — це про абсолютно весь спектр емоцій. Тут ми можемо поплакати, можемо попросити пробачення, можемо щось згадати, поностальгувати, прожити розставання чи закоханість. Це музика про різні стани людини.
А KILIGIN — зовсім інша енергія. Це хороший настрій, легкість, позитив, мотивація, бажання рухатися, танцювати, жити. Мені давно хотілося створити окремий простір саме для такої музики, і цього літа він нарешті з’явився.
— Чому вирішив розвивати своє alter ego? І коли це рішення прийшло?
— Це не було рішенням одного дня. У якийсь момент я зрозумів, що в мені як в артисті є дві досить різні енергії, і намагатися постійно поміщати їх в один проєкт — означає обмежувати обидві.
Я не хотів змінювати YOGEN, тому що в нього вже є своя емоційна мова, свій характер. І водночас не хотів відмовлятися від іншої частини себе — більш легкої, драйвової, позитивної. Так поступово й народилася ідея KILIGIN.
І мені подобається, що назва максимально чесна — це моє справжнє прізвище. Тобто це alter ego, яке насправді ще ближче до мене.
— Яке твоє ідеальне літо: море, вечірки, подорожі чи день, коли телефон просто вимкнений?
— Напевно, баланс усього. Я люблю життя, люблю емоції, подорожі, людей. Але зараз розумію, що справжня розкіш — це іноді день, коли тобі нікуди не потрібно бігти і телефон може просто полежати десь осторонь.
Мабуть, ідеальне літо — це коли в ньому є і море, і музика, і друзі, і робота, яку ти любиш, але при цьому залишається час просто пожити.
— Ти взагалі вмієш відпочивати без почуття провини, що в цей час треба було щось створювати?
— Вчуся. (Сміється.) У мене з цим складні стосунки, тому що я звик багато працювати і в мене постійно є відчуття, що можна було зробити ще щось.
Але з часом починаєш розуміти просту річ: якщо ти постійно тільки віддаєш енергію і ніколи її не відновлюєш, у якийсь момент тобі просто нічого буде віддавати. Тому зараз я намагаюся сприймати відпочинок не як бездіяльність, а як необхідну частину життя.
— Який літній спогад із дитинства досі викликає усмішку?
— Мені здається, у дитинстві літо взагалі відчувалося інакше. Воно було нескінченним. Ти прокидаєшся і не думаєш про дедлайни, повідомлення, роботу чи те, що буде завтра. Ти просто живеш цей день.
Напевно, саме за цим відчуттям абсолютної безтурботності я іноді й сумую.
— Є літня пісня, яка миттєво переносить тебе в якийсь конкретний момент життя?
— Таких пісень багато. Я взагалі дуже сильно прив’язую музику до людей, місць і періодів життя. Іноді достатньо буквально перших кількох секунд — і ти вже пам’ятаєш, де був, з ким був і навіть що тоді відчував.
Для мене це одна з головних магій музики: вона зберігає спогади іноді навіть краще за фотографії.
— Ти більше за “відпочинок до ранку” чи “о 22:00 я вже хочу в ліжко”?
— Однозначно друге. Я взагалі намагаюся дотримуватися режиму й близько 23:00 вже лягати спати. Я дуже чітко бачу, наскільки сон впливає на мій стан: на настрій, самопочуття, кількість енергії і, звичайно, продуктивність наступного дня.
Тому зараз для мене хороший сон — це не про нудний спосіб життя, а про турботу про себе і можливість наступного дня бути максимально ефективним.
— Яка твоя найбільш спонтанна витівка на відпочинку?
— Я взагалі можу бути досить спонтанним, хоча зі сторони, думаю, здається, що в мене все завжди розкладено і під контролем. Але саме у відпочинку мені подобаються рішення в стилі: «А давайте просто зараз поїдемо». Без довгого планування. І часто саме такі моменти потім запам’ятовуються найбільше.
— Ти багато працюєш і звик усе контролювати. А як навчився жити з тим, що під час війни далеко не все можна контролювати?
— Напевно, це один із найскладніших уроків останніх років. 24 лютого дуже сильно мене змінило. Я став дорослішим і зрозумів, наскільки насправді коротке життя.
Ми можемо планувати майбутнє, працювати, ставити цілі, але є речі, які від нас абсолютно не залежать. І для людини, яка любить контроль, прийняти це дуже складно.
Зараз я намагаюся концентруватися на тому, що дійсно залежить від мене: що я роблю сьогодні, кого люблю, як ставлюся до людей, яку музику створюю, як проживаю власне життя.
— Що допомагає тобі не втрачати внутрішню рівновагу після важких ночей та обстрілів?
— Напевно, повернення до звичайних речей. Робота, музика, люди поруч, якісь побутові справи. Ти просто намагаєшся повернути собі відчуття реальності.
Психіка все одно шукає якусь точку опори. Іноді цією точкою для мене стає саме робота.
— Чи змінилося твоє ставлення до слова “дім” після повномасштабного вторгнення?
— Дуже. Раніше дім для мене був більше фізичним місцем. Зараз це набагато ширше поняття.
Дім — це люди. Це відчуття безпеки. Це місце, де ти можеш бути собою і не захищатися від світу. І, напевно, після всього, що ми пережили, починаєш набагато більше цінувати навіть дуже прості речі: прокинутися у своєму ліжку, випити кави, побачити близьких.
— Буває момент після обстрілу, коли ти думаєш: “Все, сьогодні ніякої роботи”? Чи навпаки — робота допомагає переключитися?
— Буває по-різному. Ми всі живі люди, і неможливо вимагати від себе однакової продуктивності після кожної такої ночі.
Але часто саме робота мене й витягує. Коли ти починаєш щось робити, у тебе знову з’являється відчуття, що хоча б якась частина твого життя залежить від тебе.
— Що сьогодні для тебе означає “нормальний день”?
— День, коли всі живі. Коли близькі відповідають на повідомлення. Коли можна працювати, займатися музикою, зустрічатися з людьми і ввечері просто повернутися додому.
До повномасштабної війни ми навіть не розуміли, наскільки це велика розкіш — звичайний день.
— Чи з’явилося відчуття, що життя треба проживати сміливіше, бо відкладати його “на потім” уже не хочеться?
— Однозначно. І це, мабуть, одна з речей, які найбільше змінилися в мені після 24 лютого.
Я зрозумів, що життя дуже коротке. Треба жити, робити те, що хочеться, любити, говорити людям важливі речі зараз, а не колись. І найголовніше — не забувати, що ти сам у себе один, тому потрібно залишатися собою.
Я набагато менше хочу відкладати життя на якесь міфічне «потім».
— Яку рису характеру ти точно успадкував від мами, а яку — від батька?
— Від мами в мені точно дуже багато доброти, щирості, щедрості й відповідальності. Це ті якості, які я бачив у ній усе життя і які, як мені здається, дуже сильно сформували й мене.
Від батька — стійкість, розум, витривалість і внутрішня сила. Здатність не здаватися, триматися навіть у складних ситуаціях і продовжувати рухатися вперед. І чим старшим я стаю, тим більше помічаю в собі риси обох.
— У твоєму розумінні родина — це більше про кровний зв’язок чи про людей, які залишаються поруч у найважчі моменти?
— Для мене родина — точно не тільки про кров.
Кровний зв’язок важливий, але близькість визначається вчинками. Особливо в складні періоди дуже швидко стає зрозуміло, хто насправді поруч. Тому родина для мене — це люди, з якими є любов, довіра, підтримка і відчуття, що вам не потрібно постійно доводити одне одному свою цінність.
— Чи є сімейна традиція, яку ти хотів би зберегти на все життя?
— Так. Для мене це теплі сімейні зустрічі, коли всі збираються за одним столом, багато спілкуються, сміються, просто проводять час разом. Поїздки на дачу, затишні вечори, щирі розмови без поспіху.
Мені здається, саме з таких простих моментів і складається справжнє відчуття родини. І це те тепло, яке я точно хотів би зберегти на все життя.
— А який урок від батьків ти зрозумів тільки після 30?
— Що дорослі теж не мають відповідей на всі питання. У дитинстві здається, що батьки — це люди, які точно знають, як правильно жити.
А потім сам стаєш дорослим і розумієш: усі просто вчаться жити в процесі. Помиляються, приймають рішення, іноді не знають, як правильно. І це, до речі, допомагає багато речей пробачити та зрозуміти.
— Після “Бачати” напевно стало більше уваги від дівчат. Ти вже вмієш відрізняти щирий інтерес від “о, це ж YOGEN”?
— Думаю, це відчувається досить швидко. Коли людині цікавий саме ти, їй цікаво, який ти без сцени, без музики, без соцмереж, без образу артиста.
А коли людині цікавий YOGEN — розмова дуже швидко починає крутитися навколо зовсім інших речей.
Мені набагато цікавіше, коли людина спочатку бачить у мені людину, а вже потім артиста.
— Що може змусити тебе реально звернути увагу на дівчину — зовнішність, гумор, характер чи енергетика?
— Спочатку ми все одно бачимо зовнішність, тому було б дивно це заперечувати. Але залишає біля себе людину точно не зовнішність.
Для мене дуже важлива енергетика, почуття гумору, легкість у спілкуванні, інтелект. І ще важливо, як людина поводиться не зі мною, а з іншими. Дуже багато про людину говорить те, як вона спілкується з людьми, від яких їй нічого не потрібно.
— Тебе легше підкорити романтикою чи хорошим почуттям гумору?
— Я б не став обирати щось одне. Для мене романтика і хороше почуття гумору стоять на одному п’єдесталі. Я дуже люблю романтичні прояви, але так само для мене важливо багато сміятися разом, жартувати й бути на одній хвилі.
Тому в ідеалі це має поєднуватися: і романтика, і гумор для мене однаково важливі.
— Який найнеочікуваніший спосіб привернути твою увагу може спрацювати?
— Напевно, не намагатися її привернути. (Сміється.)
Коли людина дуже старається сподобатися, це зазвичай відчувається. А от впевненість, природність, власне життя, свої інтереси — це набагато цікавіше.
— Ти сам робиш перший крок чи можеш чекати, поки дівчина проявить ініціативу?
— Якщо людина мені дійсно подобається, я не бачу сенсу грати в гру «хто напише першим». Можу зробити перший крок абсолютно спокійно.
Але мені також подобається, коли людина не боїться проявляти ініціативу. Стосунки взагалі дивно починати з маніпуляцій і вираховування, хто кому через скільки хвилин має відповісти.
— Що для тебе одразу “зелений прапорець” у людині? А що — моментальне “ні”?
— Зелений прапорець — коли слова людини збігаються з її діями. Для мене це дуже важливо. Коли людина вміє говорити, домовлятися, поважає чужі межі, не боїться відповідальності й не намагається маніпуляціями отримати бажане.
А моментальне «ні» — брехня, маніпуляції, неповага до домовленостей і ситуації, коли людина вважає, що її бажання автоматично важливіші за комфорт усіх навколо.
Я взагалі дуже багато висновків про людей роблю саме за вчинками. Можна скільки завгодно розповідати про себе — у підсумку все одно видно те, що ти робиш.
— Яка найбільш смішна “легенда” про тебе, яку ти чув?
— О, тут у мене навіть дві улюблені. (Сміється.) Перша — що в мене є якийсь таємничий «папік-депутат», який спонсорує мою кар’єру, моє життя і взагалі все, що зі мною відбувається.
Друга — що в мене дуже багаті батьки, які просто взяли й оплатили мені всю творчу кар’єру.
Мене це завжди дуже веселить, тому що людям чомусь іноді простіше придумати красиву легенду про чиїсь гроші та зв’язки, ніж повірити, що за результатом можуть стояти роки роботи.